Батько Олексія, Пилип Якович, працював в місцевому сільгосппідприємстві, а мати, Парасковія Іванівна, вела домашнє господарство. Їй допомагав єдиний син Олексій, який не тільки доглядав за домашньою фермою, а й наглядав за сестрами.

Разом з тим Олексій Халимон ще й успішно закінчив восьмирічку. Якраз перед випускним вечором у школу навідалися представники Харківського міського професійно-технічного училища №1 і запропонували хлопцям продовжити навчання в цьому училищі. Забезпечували всім необхідним, в тому числі й житлом. Тому Олексій довго не роздумував і вже у вересні місяці осягав спеціальності слюсаря-сантехніка та котломонтажника.

«В училищі намагався досконально вивчити майбутню професію, адже з нею твердо вирішив пов'язати свою трудову діяльність. Дуже пощастило на викладацький склад, який з великим ентузіазмом допомагав нам освоїти дисципліни. Досі згадую слова мудрого викладача спецтехнології Абрама Борисовича, який говорив, мовляв, хлопці не лінуйтесь, вчіться, ця професія завжди буде затребуваною, а ви зможете забезпечити всім необхідним свої сім'ї і допомогти людям вирішити побутові питання. А ще тут серйозно захопився вільною боротьбою. З друзями брали участь у різних турнірах і виступали на досить хорошому рівні. Після закінчення училища працював котломонтажником у Харківському спеціалізованому управлінні №504, а потім служив у прикордонних військах у Німеччині», - розповідає Олексій Халимон.

- Олексію Пилиповичу, після демобілізації продовжили працювати в ХСУ №504?

- Так, й знаєте, завжди добрим словом згадую цю організацію. Тут придбав чимало інших спеціальностей, які стали в нагоді в подальшому. Як би було далі невідомо, але моя майбутня дружина Олександра, яка також народилася на хуторі Халимонівка, каже, мовляв, пора б вже й питання з житлом вирішувати. Ось я і пішов до керівництва управління, але нічого певного мені не сказали. І тоді мій двоюрідний брат Іван, який трудився в житлово-експлуатаційній конторі трактористом, направив мене у тоді ще Фрунзенський район в ЖЕК №196. Його начальником був шановний керівник Володимир Федорович Олійник. Ми докладно поговорили, і я був прийнятий на роботу. Звичайно ж, найбільше раділа Олександра, адже житлове питання було вирішене. І я залишився дуже задоволеним, тому що потрапив в згуртований і дружний колектив, в якому пропрацював понад 30 років бригадиром слюсарів-сантехніків.

- Якщо провести паралель в часі, що змінилося?

- Зокрема, в 80-ті роки не так гостро стояла проблема з надійною роботою внутрішньобудинкових систем, ніж через десятиліття. Тоді було багато новобудов, а відповідно і мережі перебували в належному стані. А ось з часом вони зношуються та вимагають вже капітального ремонту або заміни. Ось в останні роки, завдяки керівництву КП «Харківводоканал» в цьому напрямку ведеться активна робота, націлена на масштабну заміну внутрішньобудинкових систем.

- Олексію Пилиповичу, за цей час Ви, напевно, підготували цілу плеяду майстрів своєї справи? Кого з них згадуєте в першу чергу?

- Є й таке. Не секрет те, що раніше на роботу в житлово-експлуатаційні контори влаштовувалися в основному через вирішення житлового питання. От і доводилося навчати професійній майстерності фахівців різноманітних професій, які аж ніяк не були пов'язані з житлово-комунальним господарством. Звичайно, траплялися й комічні ситуації, але з часом до хлопців приходив досвід, вони опановували професійними навичками та працювали нарівні з усіма.

Дійсно, за час роботи навчив чимало працівників, які згодом стали справжніми майстрами, а також умілими керівниками. Серед них і Валерій Харлан, який очолює управління з технічного обслуговування внутрішньобудинкових систем. І зараз, коли виникає необхідність, я  завжди готовий прийти на допомогу.

- Олексію Пилиповичу, часто буваєте в рідному хуторі?

- Звичайно ж, не так часто, як хотілося б. Але коли випадає така можливість, то обов'язково намагаємося з дружиною взяти з собою дітей і онуків. Разом гуляємо по хутору та розповідаємо їм повчальні історії нашого дитинства.

Інтерв'ю провів Ігор Тесло