У невеликому приміському селищі Безлюдівка особливою популярністю і підтримкою місцевого населення протягом багатьох років користується футбол. Охоронець служби охорони об'єктів КП «Харківводоканал» Валерій Полупан згадує, що престиж селища захищали три команди - одна з них виступала в чемпіонаті області, а ще дві грали в районній першості. Тому місцеві хлопчаки ще зі шкільних років мріяли в майбутньому поповнити ряди майстрів шкіряного м'яча. Не став винятком і Валерій, який навчався в місцевій школі і грав з ровесниками в футбол. Тут придбав непоганий досвід і коли його батьки переїхали жити до міста Харкова, він відразу ж прийшов у ДЮСШ №7. Переглянувши хлопчину в справі, досвідчений наставник Михайло Насєдкін зарахував його в свою команду. І це була велика подія для Валерія, адже під керівництвом цього тренера робив перші кроки у футболі відомий гравець київського «Динамо» і збірної колишнього Союзу Володимир Безсонов. Неодноразово прославлений футболіст навідувався в ДЮСШ №7 і з задоволенням ганяв м'яч із хлопцями. А одного разу зняв гетри і показав хлопцям ноги зі слідами від чисельних травм і сказав, мовляв, футбол - це не тільки прекрасна гра, але і каторжна робота. Ці слова Валерій Полупан запам'ятав на все життя.
«У дитячо-юнацькій спортивній школі тренувався з задоволенням. Досвідчений тренер Михайло Насєдкін навчив нас не тільки філігранно володіти м'ячем, а й плести на полі хитромудрі комбінації, а в разі необхідності проявляти і справжні бійцівські якості. Це і визначило успішний виступ команди в обласній першості з футболу, де ми протягом багатьох років займали перше місце в своїй віковій групі. Продовжив займатися футболом я і в школі вищої спортивної майстерності. Тут ми брали участь в першості України серед колективів фізичної культури. Тут я і потрапив в поле зору тренера Віктора Арістова, який працював з дублюючим складом харківського «Металіста». Він і запропонував мені місце в складі команди. Але не судилося, прийшов час служити в армії», - розповідає Валерій Полупан.
- Валерію Миколайовичу, а після служби в армії Вам більше не пропонували місце в команді майстрів?
- У команді майстрів пограти не довелося. Справа в тому, що незабаром після демобілізації я одружився, і треба було утримувати сім'ю. Тому влаштувався на роботу на станцію технічного обслуговування автомобілів в Пісочині. Але, звичайно, не забував і про футбол. Зокрема, виступав в чемпіонаті області за команду «Газовик». А в 1998 році влаштувався слюсарем з ремонту обладнання на Безлюдівські очисні споруди.
- І як Вас зустріли на новому робочому місці?
- Почну з того, що даним комплексом тоді керував Віктор Булгаков. Це - прекрасний фахівець і досвідчений керівник. У колектив слюсарів-ремонтників він підібрав знаючих фахівців, які вміло і швидко справлялися з поставленими завданнями. Мене зустріли доброзичливо, допомогли розібратися в усіх технологічних процесах і тонкощах справи. Тому швидко освоївся в колективі, працював нарівні з іншими. А ще Віктор Булгаков захоплювався футболом, був одним із ініціаторів створення команди, яка брала участь в різних престижних турнірах. Ось так я знову опинився на футбольному полі. До речі, на цьому підприємстві продовжує працювати і мій хороший товариш В'ячеслав Носов, з яким разом тренувалися і в ДЮСШ №7 і в ШВСМ.
А в 2005 році мене запросили на роботу на Комплекс спецмашин і механізмів КП «Харківводоканал» муляром з фарбування автомобілів. Заняття знайоме, адже цим я займався, працюючи на станції техобслуговування. Так що часу на адаптацію не знадобилося, відразу влився в колектив і успішно справлявся з дорученою справою.
- А як далі склалося Ваше трудове життя?
- Зараз я працюю охоронцем в позаміському закладі оздоровлення та відпочинку «Ромашка» КП «Харківводоканал». Робота в принципі нескладна, але відповідальна. Адже в обов'язки входить підтримка порядку, збереження матеріальних цінностей дитячого оздоровчого закладу. Побільшає турбот влітку, коли настає пора канікул і тут відпочиває багато дітей. Тоді і директор «Ромашки» Жанна Сміла суворіше запитує з нас за дотримання порядку і дисципліни.
- Валерію Миколайовичу, а що з футболом? Повісили бутси на цвях?
- Ні, до гвіздка справа ще не дійшла. Хоча мені скоро виповниться 50 років, але ще продовжую виступати за міні-футбольну команду підприємства. І виходить у нас досить непогано. Зокрема, в минулому році ми виграли друге місце в престижному турнірі «Кубок Універу».
До речі, свого часу довелося зіграти в товариському матчі з пляжного футболу з дніпровським «Дніпром». Матч закінчився внічию - 1:1, а по пенальті сильнішою виявилася команда КП «Харківводоканал». На цій грі був присутній один з тренерів національної збірної України з пляжного футболу. І ось через якийсь час я отримав запрошення зіграти за збірну країни на престижному турнірі в Португалії. Але виникли проблеми з оформленням закордонного паспорта, і мені так і не довелося приміряти футболку національної збірної.
- Скажіть, а крім футболу, чим Ви ще захоплюєтеся в житті?
- Я, як і багато харків'ян, у вільний час і у вихідні з ранньої весни і до пізньої осені працюю в саду і на городі. Разом із дружиною Аллою вирощуємо овочі та фрукти, робимо консервацію на зиму. Із задоволенням граю з онукою Вікторією, розповідаю казки і балую її гостинцями. Є у мене і вудки, так що іноді вибираюся на риболовлю... Словом, звичайні турботи і клопоти. Скажіть, а що ще треба для справжнього людського щастя?
Інтерв'ю провів Ігор Тесло