Не так давно сумна звістка сколихнула всю Україну - злетіли на повітря артилерійський склади в Калинівці, що під Вінницею. Ця новина особливо зворушила водія аварійної машини підприємства Валерія Сманцера. Він розповів своїм колегам, що в 1978 році проходив службу в армії як раз в цьому містечку і добре запам'ятав цей прекрасний край, його привітних мешканців, зелені тополиний вулиці. А ось тепер Калинівку спіткала біда, і відлуння тих вибухів болем відгукнулося в його серці.
- У дитинстві я мріяв стати зварювальником. Тому після закінчення школи ми разом зі своїм другом Петром Шелестом поступили в ПТУ №57 в місті Міусинську Луганської області на цю спеціальність, - розповідає про себе Валерій Сманцер. - Вчитися нам подобалося і ми хапали все, так би мовити, на льоту. Тому і училище я закінчив з відзнакою. Потім мене направили на будівництво вугледобувної шахти під Антрацитом. Тут, в Краснолуцькому «Шахтобудмонтажуправлінні», працював електрогазозварником. Від військкомату закінчив водійські курси. Це і визначило мою спеціальність в армії - служив водієм в ракетній частині в Калинівці Вінницької області.
- Валерію Леонідовичу, а як склалося Ваше життя після демобілізації?
- Так сталося, що в Харкові, де я, до речі, народився і навчався в школі до 5-го класу, жили мої родичі, і після служби в армії вони наполегливо кликали до себе. Я і послухався їх. Приїхав і в січні 1981 року прийшов у відділ кадрів ТПО «Харківкомунпромвод». Спочатку я працював на службовому «газику», потім на самоскиді. Загалом трудився на тих ділянках, де виникали певні труднощі. І тільки через чотири роки я отримав постійну «прописку» - працював водієм на аварійній машині служби водопровідних мереж Фрунзенського району, а зараз продовжую цю нелегку вахту в Московському районі.
- А що значить працювати водієм аварійної машини?
- Насправді це велика відповідальність, завжди і водій, і його машина повинні бути готові виїхати на місце аварії. Тому доводиться постійно стежити за справним станом машини, ремонтувати її. Запам'яталися мені нелегкі дні, коли трапилася аварія на Диканівських очисних спорудах. Тоді ніхто не зважав згодом, працювали буквально цілодобово без сну. Я теж брав участь в ліквідації наслідків цієї аварії, забезпечував своєчасну доставку ремонтників. Таке, звичайно, не забувається. Техногенна аварія згуртувала людей, змусила приймати неординарні рішення і в кінцевому підсумку досягти позитивних результатів.
- Валерію Леонідовичу, а чи траплялися неординарні події під час чергування аварійної бригади?
- За 36 років, що я працюю на КП «Харківводоканал», бували різні ситуації. Ось одна з них. Пригадується, наша бригада заступила на чергування у переддень Нового року. У всіх був піднесений настрій, жартували, згадували, хто і як раніше зустрічав це свято. Здавалося, і цей Новий рік зустрінемо без пригод. Але не тут-то було. Десь близько 9 вечора пролунав тривожний дзвінок і надійшло повідомлення про аварію на трубопроводі на вулиці Космічній. Спочатку думалося, що швидко усунемо її і встигнемо почути бій курантів. А насправді аварія виявилася набагато складнішою, і ремонтні роботи велися до ранку. Керівництво звичайно нас привітало, але ми з хлопцями ще довго згадували про цю новорічну подію.
Скажу і про те, що багато цікавих і мудрих людей зустрів я на своєму життєвому шляху. Були часи, коли на підприємстві в силу об'єктивних причин заробітну плату затримували на кілька місяців. Деякі з моїх друзів розрахувалися і пішли, як то кажуть, шукати щастя на інших підприємствах. Я ж в свою чергу розмірковував про вчинки своїх товаришів. І ось в один із днів у мене відбулася розмова з тодішнім керівником підприємства Валерієм Петросовим. Ця шановна в колективі людина сказала так, мовляв, ситуація на підприємстві зараз важка, всім нелегко, але я твердо впевнений, що це тимчасове явище, не варто приймати поспішних рішень. І він мав рацію. Згодом ситуація стабілізувалася, гроші почалися виплачуватися своєчасно.
- До речі, а свою першу спеціальність газоелектрозварника не забули?
- Звичайно ні. У разі необхідності я можу провести зварювальні роботи під час ремонту водогону. А ще використовую свій творчий хист і для ремонту службової спецтехніки. Це мені не в тягар.
- А чим займаєтеся у вільний час?
- Як і більшість харків'ян, на вихідні разом з сім'єю поспішаємо на дачу. Вона знаходиться в мальовничому куточку Слобожанщини - Старому Салтові. Там у нас сад, город, загалом, клопоту з ранньої весни до пізньої осені вистачає. Зібраний урожай заготовляємо на зиму, і, повірте, це дуже смачно... Навколо Старого Салтова розташовані прекрасні соснові бори. Восени ми тут збираємо гриби. А ще я вранці беру вудки і вирушаю на рибалку. Колись навіть мені вдалося спіймати двокілограмового карася. Ось це справжня удача!
- Валерію Леонідовичу, а як з малою батьківщиною? Чи давно були на Луганщині?
- Знаєте, це моя постійна біль і велика тривога. У непідконтрольній Україні зоні залишилися родичі, там знаходиться і могила матері. І ось вже протягом декількох років не можу побувати там. Тому я з нетерпінням очікую, коли на Донбасі запанує мир і спокій, закінчаться бойові дії. Так думають і мої близькі.
Інтерв'ю провів Ігор Тесло