Але Ганні Семенівні, як вона любить повторювати, до труднощів не звикати, а тому і прийняла пропозицію Валерія Альбертовича і очолила фінансовий відділ. Детально ознайомившись зі станом справ, обговоривши можливі варіанти виходу з кризи із керівництвом, почали діяти. У той час держава ввела систему взаєморозрахунків для підприємств, але ТПО «Харківкомунпромвод» чомусь стало винятком. Тому було прийнято рішення створити робочу групу, яка відстоювала б інтереси харківських водопостачальників в київських міністерських кабінетах. До неї увійшла і Ганна Семенівна.

- На той момент це був єдиний правильний вихід із критичної ситуації, - розповідає Ганна Верба-Кулик.- І ось ми поїхали до Києва зустрічатися з керівництвом відповідних міністерств. Прекрасно розуміли, що від цих переговорів залежить подальша доля колективу, а тому були налаштовані рішуче. Не скажу, що всі зустрічі проходили гладко, але все ж таки змогли довести свою точку зору і переконали тамтешнє керівництво.

- Ганно Семенівно, а що ще згадується про ту поїздку?

- Відразу згадалася історія про те, як наша делегація приїхала до будівлі Кабміну України. Тоді, та й напевно і зараз, потрапити на прийом до міністра було непросто. І ось на вході в будівлю начальник нашого ремонтно-будівельного управління Ігор Золотарьов пред'являє охорони червоне посвідчення з написом СБУ. І каже, що ці люди зі мною. Вже потім, коли вирішили свої питання, Ігор Ілліч зізнався, що напис на посвідченні означає «спеціалізоване будівельне управління».

Але головне, що після цієї поїздки справи на підприємстві пішли, так би мовити, вгору. За наступні п'ять місяців, до кінця 1997 року ми розрахувалися з усіма боргами. ТПО «Харківкомунпромвод» стало стабільно працювати, люди своєчасно і в повному обсязі отримували заробітну плату, а в майбутнє дивилися з упевненістю і оптимізмом.

- Скажіть, а яка зараз ситуація на підприємстві?

- Зараз працюю на посаді заступника начальника відділу ліцензійного контролю фінансово-економічного Департаменту. Справа в тому, що протягом багатьох років головною проблемою для підприємства є економічно необґрунтовані тарифи на надані послуги водопостачання та водовідведення. Як передбачалося раніше, держава зобов'язувалася відшкодовувати різницю тарифів. Але це відбувається несвоєчасно і не в повній мірі. А ще існують серйозні заборгованості перед КП «Харківводоканал» як населення, так і підприємств. Проте, ні в якому разі не опускаємо руки і працюємо в таких непростих реаліях. Розробляємо, як кажуть, фінансово-оздоровчі заходи і завдяки цьому вдається стабілізувати ситуацію. А головне те, що в Департаменті, який очолює досвідчений керівник Яна Хайло, працюють справжні професіонали своєї справи і нездійсненних завдань для них не існує.

- Ганно Семенівно, Ви, напевно, ще в дитинстві мріяли стати економістом?

- Це не зовсім так. Коли вчилася в школі в старших класах, то мріяла стати лікарем і лікувати людей. Тим більше, що певний досвід у мене вже був. Як-то раз я йшла по вулиці і з жінкою стався епілептичний напад. Перехожі розгубилися, а я прийшла на допомогу і допомогла їй. А ще в дитинстві з двоюрідним братом Петром поверталися зі школи і побачили палаючий будинок. Швидко зрозуміли, хто там живе, і здогадалися, що в ньому знаходиться маленький хлопчик. Рішення прийняли блискавично - облилися водою і врятували малюка. Так що я себе бачила в майбутньому тільки лікарем. Але, як то кажуть, розраховуєш на одне, а виходить трошки інше.

Після закінчення школи мені вручили направлення на вступ у Ставропільський медичний вуз. З цим документом, звичайно ж, шанси стати лікарем були набагато вищі. Але, відразу ж в станиці Урухській, де ми тоді жили з сім'єю, пішли розмови, що, мовляв, у мене є, так би мовити, блат, і я вирішила цьому покласти край. Ось і відправилася на свій страх і ризик поступати в Харківський медичний інститут. На мій жаль, на другому іспиті зійшла з дистанції, хоча дуже старанно готувалася. З роками зрозуміла, що в інституті мене особливо ніхто тоді не чекав.

- І перед Вами виникла знову непроста дилема - як бути далі. Так?

- Безумовно. Як розумієте, повертатися в станицю було не з руки, а тому твердо вирішила залишитися в Харкові. Тим більше, що місто і його мешканці мені дуже сподобалися. Роботи я не боялася і пішла влаштовуватися в Комінтернівське трамвайне депо. Мене прийняли учнем електрика з ремонту рухомого складу і мій наставник Олександр Петрович Савченко за короткий термін присвятив мене в усі тонкощі професії. Мене атестували і присвоїли 3 розряд. Незабаром вступила до технікуму житлово-комунального господарства і вивчилася на бухгалтера. До речі, мені завжди дуже щастило на мудрих і дуже грамотних наставників. Це і Валентин Ведерников, Григорій Жибер, Валерій Петросов і багато інших.

- Ганно Семенівно, і як склалася Ваша подальша трудова кар'єра?

- Після трамвайного депо я більше 20 років пропрацювала в обласному управлінні комунального господарства. Робота була дуже цікава, але і обсяги вражаючі - ми вели роботу 9 галузей, в які входило понад 230 організацій. А потім доля звела мене з КП «Харківводоканал». До речі, найперше, скажімо так, безпосереднє знайомство з підприємством відбулося під час ліквідації техногенної аварії на Диканівських очисних спорудах. Тоді мене в терміновому порядку відрядили до Дніпропетровська. Там ми отримали насосне обладнання і своєчасно доставили його до Харкова.

- Мудрі люди кажуть, що особистість формується в дитинстві батьками. Ви з цим згодні?

- Повністю. І я вважаю, що мені з сестрами Зінаїдою і Тетяною дуже пощастило в цьому плані. Наші батьки - Єфросинія Трохимівна і Семен Семенович, без перебільшення, були видатними людьми, які всього досягли в житті самі. Батько - фронтовик, нагороджений орденами Бойового Червоного Прапора, який День Перемоги зустрів у Празі. Мама - дуже талановита людина, яка навчила нас творчо підходити до будь-якої справи. Завжди згадую, як в дитинстві батьки влаштовували сімейні творчі вечори та конкурси. Ми читали вірші, танцювали і співали. Таке не забувається.

- Ганно Семенівно, робота забирає у Вас левову частку часу. Чи вдається Вам відпочити?

- Пам'ятаєте, була така популярна пісня, де є слова - «справі час, а потісі годину». Загалом, коли з'являється можливість відразу поспішаю до чоловіка на дачу. Разом працюємо в саду, на городі, а також є у нас і маленька пасіка. І ось коли настає вечір, влаштовуємо з дітьми традиційні чаювання з медом. Це і є для мене найкращий відпочинок.

Інтерв'ю провів Ігор Тесло