Машиніст насосних установок Комплексу «Харківводовідведення» Любов Чернявська навесні наступного року відзначатиме півстолітній ювілей своєї роботи на КП «Харківводоканал». За цей час, за словами колег, вона зарекомендувала себе не тільки як професійний фахівець, але і як чуйний і вірний товариш. Любов Іллівна завжди приходить на допомогу всім, хто її потребує, і за ці якості її цінують і поважають в колективі. А з чого все почалося?
Прохідну КП «Харківводоканал» дівчина переступила в далекому 1967 році. Її призначили майстром цеху механічного очищення виробничого управління каналізаційного господарства Безлюдівської каналізаційної станції. Працьовитість і лідерські якості Любов Іллівни не залишилися не поміченими керівництвом підприємства, і спочатку їй запропонували посаду старшого майстра, а в 1975 році начальника цеху механічного очищення ВУКГ Безлюдівської каналізаційної станції (МОС №2). На цій посаді вона пропрацювала близько 10 років. Потім нове призначення - начальник дільниці з експлуатації насосних станцій комунального підприємства каналізаційного господарства «Харківкомуночиствод». Тут вона пропрацювала більше 30 років, а зараз, вже на пенсії, продовжує трудитися машиністом насосних станцій.
- Після закінчення Безлюдівської середньої школи я влаштувалася на роботу в дослідно-конструкторське бюро «Теплоавтомат», - розповідає Любов Чернявська. - Там разом із колегами займалися проектуванням різних деталей, в тому числі і для оборонної промисловості. Паралельно навчалася на вечірньому факультеті верстатобудівного технікуму. І хоча часу катастрофічно не вистачало, все ж іноді на вихідних вдавалося сходити в клуб на танці. Там і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Віктором Михайловичем, який і досі, незважаючи на солідний вік, залишається галантним кавалером. Повірте, що так воно і є.
- Любове Іллівно, а чому Ви перейшли працювати на КП «Харківводоканал»? Як це відбулося?
- Знаєте, свого часу прочитала цікаву газетну статтю, де розповідалося про те, що третину свого життя людина проводить на роботі. І якщо протягом цього часу вона знаходиться не на «своєму» місці, і продовжує день у день ходити на роботу, навряд чи можна назвати її щасливою. Тоді я серйозно над цим замислилалася, а тут ще звів мене випадок із начальником Безлюдівської каналізаційної станції Василем Івановичем Кравченком. Він, ніби читаючи мої думки, відразу ж запропонував мені змінити роботу і перейти на станцію майстром цеху. Я спробувала відстрочити з відповіддю, але Василь Іванович був дуже наполегливий і навіть пообіцяв допомогти з житлом. Загалом, я і пішла його порадою.
- Як Вас зустріли в новому колективі?
- Дуже доброзичливо, але мене дуже турбувала одна обставина. Справа в тому, що я вже була заміжня і не могла ні дня прожити без свого благовірного, який працював на заводі імені Малишева. І тепер вже мені довелося вмовляти чоловіка перейти працювати на Безлюдівську каналізаційну станцію. Він також довго не пручався і невдовзі влаштувався працювати слюсарем-електриком. Свого ми домоглися і тепер мали можливість бачитися не тільки вдома вечорами, але і на роботі. Це були щасливі для нас часи - ми з чоловіком виховували доньок Ірину та Оксану, в трудовому колективі панувала дружня атмосфера і повне взаєморозуміння. А головне, всі поставлені виробничі завдання виконувалися своєчасно і в повному обсязі. Крім того, разом із колегами брали активну участь в розробках винаходів, впровадження яких давало можливість істотно економити матеріальні ресурси на підприємстві.
- До речі, напевно разом із колективом проводили і вільний час?
- Обов'язково. Особливо популярними були у нас традиційні вилазки по гриби. Співробітники разом зі своїми сім'ями організовано виїжджали до лісу і збирали гриби, спілкувалися, ділилися спогадами і відпочивали на природі. А ще ми проводили незабутні Новорічні вогники. Разом із керівництвом підприємства і профспілками влаштовували розважальну програму. Участь в підготовці номерів брав і талановитий наш співробітник Ігор Володимирович Шахтар. Він сам писав пісні і вірші про життя підприємства, які з теплотою і розумінням сприймали присутні. І я брала участь у концертній програмі, і мені завжди згадується виступ в образі співачки Маші Распутіної. Таке не забувається!
- Пам'ятаєте, раніше був такий вираз як «громадське навантаження». Вас це торкнулося?
- Не знаю, як інші, але я ніколи не вважала це навантаженням. Багато років очолювала комісію з трудових споречаннях на підприємстві. Ситуації були різні, але завжди намагалася знаходити компромісні рішення, і так врегулювати конфлікт, щоб жодна зі сторін не постраждала. А ще завжди намагалася допомогти у вирішенні життєвих проблем сімей своїх співробітників. Напевно, такий у мене характер, що чужу біду завжди сприймаю як свою. І дуже спокійно ставало на серці, коли моя допомога надавалася дієвою.
- Любове Іллівно, колеги розповідають, що Ви дуже скромна людина. І все-таки, розкажіть трохи про те, як підприємство оцінило Вашу роботу?
- Давайте я краще спочатку розповім про заслуги свого чоловіка Віктора Михайловича. На пенсію він вийшов на посаді начальника цеху механічного очищення Безлюдівських очисних споруд, на якій пропрацював більше 20 років. У 1984 році був нагороджений Орденом Трудової Слави ІІІ ступеня. Також нас із чоловіком відзначали почесними грамотами та преміями як керівництво підприємства, так і міська та обласна влада. А мене ще відзначили загальносоюзним знаком «Переможець соцзмагання 1980 року».
- А хто з наставників згадується в першу чергу?
- Їх було дуже багато, і всі вони мене чомусь корисному навчили. В першу чергу хотілося б відзначити Михайла Федоряка, Ігоря Краєва, Олександра Коваленка, Юхима Клейна, Івана Корінька і багатьох інших. Величезна їм подяка за те, що завжди підтримували і мудрою порадою, і справою.
- Любове Іллівно, Ви вже на пенсії, але продовжуєте трудиться на підприємстві. А як же домашні клопоти, турботи про дітей і онуків?
- У нас в Безлюдівці приватний будинок, є сад і город. Клопоту по господарству багато, але поки що все встигаю робити. У цьому мені допомагають чоловік, діти і внуки. А у вільний час збираємося разом за святковим столом і це, як мені здається, найкращі хвилини в нашому житті.
Інтерв'ю провів Ігор Тесло