Майстер зовнішніх мереж Слобідського району КП «Харківводоканал» Валерій Людвигович Пацурковський понад 35 років працює на підприємстві, а в службі аварійно-відновлювальних робіт Комплексу «Харьковводопостачання» - з 1997 року. Його робота відповідальна і складна: треба бути готовим за будь-якої хвилини виїхати і оперативно усунути аварію на водоводі великого діаметру. Майстром він почав працювати ще в 1980 році, але спочатку виконував свої обов'язки в спеціалізованому ремонтно-будівельному управлінні ВО «Харківкомунпромвод». Разом із колегами займалися прокладкою водопроводів, будували й ремонтували різні об'єкти підприємства. Ці часи, коли багато робилося для поліпшення водопостачання міста, залишили у нього масу хороших вражень.
Колеги відгукуються про Валерія Людвіговича як про висококласного фахівця. Але крім того, це ще й творчо обдарована людина. Попри те, що робота на підприємстві у нього забирає багато часу, він завжди знаходить можливість займатися улюбленою справою. Захоплюється різьбленням по дереву, пише картини. До мистецтва його долучила мама - Валентина Дмитрівна. Вона дала синові перші уроки живопису ще в дитинстві. Вільного часу тоді було багато, а тому хлопчик детально зміг вивчити секрети майстерності. А ось з батьком Людвігом Мартиновичем він любив бувати на природі, годинами міг слухати дивовижні розповіді про полювання і риболовлю.
- Так у мене склалася доля, що хоч я і народився на Західній Україні, в Хмельницькій області, але все своє свідоме життя провів у Харкові та працюю на КП «Харківводоканал», - розповідає Валерій Пацурковський. - До речі, про це ніколи не шкодую, адже саме на цьому підприємстві я зустрів свою майбутню дружину Валентину Іванівну. З нею вже багато років живемо, як то кажуть, душа в душу.
- Валерію Людвиговичу, якщо не секрет, розкажіть, як Ви зустрілися?
- Секрету ніякого немає. Напередодні першого побачення відбулося весілля наших друзів, які також працювали на КП «Харківводоканал». Ми, звичайно, до цього один одного не знали. А ось коли свято досягло свого апогею, я помітив симпатичну дівчину, яка ні з ким не хотіла танцювати. Тоді не наважився запросити її на танець, а запропонував зустрітися наступного дня в парку. Прийшов я на місце зустрічі і чекаю. Час йде, а Валентини немає, і вже почав думати про те, що вона не прийде. Але десь за дві години дівчина прийшла. Так і розпочався наш роман. До речі, Валентина Іванівна як прийшла працювати на КП «Харківводоканал» інженером, так лишилася тут. Тільки вийшла на пенсію вже на посаді заступника генерального директора - начальника абонентської служби підприємства.
- Ви багато років пропрацювали на підприємстві. Що пригадується в першу чергу?
- Можна довго розповідати про нашу нелегку роботу, аваріях і їх ліквідації. Але це все звичайні трудові будні. А розповісти хотілося б про моїх наставників, тих, хто навчив і працювати, і цінувати чоловічу дружбу і взаємодопомогу. Це - Петро Мацюк і Віктор Шаповалов. Їх досвід і поради допомогли мені стати справжнім фахівцем. Тепер вже я підтримую і допомагаю освоїтися на виробництві молодим співробітникам. Так склався і колектив нашої бригади. У ньому працюють висококваліфіковані фахівці - Микола Сотников, Олексій Набок і Віктор Караван.
- Валерію Людвиговичу, Ви з дружиною Валентиною все життя пропрацювали на підприємстві. Чи є продовжувачі сімейної династії?
- Обов'язково. Вже 11 років на підприємстві працює наш син В'ячеслав. Зараз він майстер внутрішньобудинкової служби в Слобожанському районі. На КП «Харківводоканал» працює також і невістка Олена. Так що за святковим столом разом обговорюємо і справи на підприємстві. Сподіваюся, що в майбутньому до нас приєднаються і внуки - Ярослав і Ліза.
- Вони навчаються в школі?
- Так, і дуже допитливі діти. Якось вони побачили у мене в руках цікавий документ - свідоцтво про наше дворянське походження. Ще в 1768 році польський король Станіслав Август Понятовський подарував цей титул моєму далекому пращуру. До речі, мій прадід, Мартін Станіславович, закінчив свого часу Петербурзький кадетський корпус і воював у Першу світову війну. А прабабуся, Юзефа Фаустовна, була відомою цілителькою, лікувала людей і захоплювалася білою магією. Після революції нашії сім'ї довелося нелегко, але ми з гідністю пережили ті суворі роки.
- Ви розповідали, що в дитинстві мама навчила Вас малювати. З роками не забулося захоплення?
- Знаєте, я свого часу навіть заочно закінчив художнє училище. Це допомогло мені побачити світ у нових фарбах і відобразити на полотнах. Спочатку захоплювався пейзажами, а згодом оволодів і іншими напрямками живопису. Своєю удачею вважаю дві картини - «Маруся і козак» і «Мадонна з немовлям». До речі, багато своїх робіт я з радістю дарую друзям. А ще одне моє хоббі - різьблення по дереву - з'явилося, коли я служив у армії. Одного разу начальник штабу військової частини Володимир Щелкун привіз дерев'яні маски різних персонажів. Подивився я на них і кажу, мовляв, можу зробити ці маски і краще. Спочатку не все виходило, але свого я домігся. Виготовив більше 20 масок і залишив на пам'ять в частині.
- Різьбленням по дереву захоплюєтеся і зараз?
- Захоплююся. Вирізаю фігурки і композиції різної тематики. Мої роботи демонструються на різних виставках. А на фестивалі майстрів народної творчості профспілок Харківської області в 2014 році мої роботи були визнані кращими в жанрі скульптури і я був удостоєний диплома 1-го ступеня.
- Скажіть, як до Вашої творчості відносяться в родині?
- З розумінням, вони надихають мене, але водночас є і строгими суддями. Особливо онука Ліза, яка і сама вже досить добре малює. Сподіваюся, що в майбутньому вона перевершить свого діда.
Інтерв'ю провів Ігор Тесло